Палаци культури як місця пам’яті / Kulturpaläste als Orte der Erinnerung

Eine deutsche Version findet Ihr unten

Українець Павло Коряга був стипендіатом Фонду Гумбольдт Форуму і провів тиждень у Берліні на запрошення Фонду. Як молодий науковець та дослідник філософії культури, він працює з темами культурного ландшафту, міськими просторами, архітектурою радянського періоду та їх впливу на суспільство та людину. Він працює над популяризацією української архітектури радянського періоду задля привернення уваги до її збереження від загрози знищення та включення в офіційні реєстри культурної спадщини. Ми попросили його поділитися своїми думками та навести приклади української архітектури, зокрема палаців культури.

Беззастережно досліджувати цінні взірці архітектури радянського періоду в Україні завдання не просте. Через усі травми, репресії, які зазнало українське суспільство в умовах радянської окупації, багато з того, що пов’язано з радянським, сприймається як вороже та чуже. Особливо це несприйняття загострилося з повномасштабним вторгненням Російської Федерації в Україну у лютому 2022, коли усе радянське для українців сприймається як російське. Для мене дуже важливим є повернення архітектури радянського періоду в український контекст, особливо говорячи про післявоєнний модернізм, так званий бруталізм та пост-модернізм. Ці стилі сповнені цікавих зразків, які створювалися українськими архітекторами в Україні.

Завданням мистецтвознавців, істориків та архітекторів є дослідження пам’ятки архітектури до деталей. Для них важливий кожен елемент: форми та об’єм, конструкції, матеріали фасаду та стін, декоративні елементи та дизайн інтер’єрів. Натомість я, маючи філософську освіту, завжди намагаюся подивитися на кожну споруду як місце культурної пам’яті та історії людей, які творили цей простір. Я постійно перебуваю у темі свого дослідження: споглядаю архітектурні зразки в міських просторах України, багато читаю та розглядаю старі світлини споруд, маючи змогу порівняти їх з сучасністю. Мені здається, будівлі – це не тільки цікава суміш залізобетону, скла, дерева та каменю, це також місця різних людських історій та їх спогадів: Ми проходимо цими місцями по дорозі на роботу, тут відбуваються наші особисті історії – дружби, успіху, реалізації, невдач, вони часто стають свідками історичних подій, наукових відкриттів чи народження таланту. Їх змінюють, зафарбовують, руйнують, але вони залишаються в нашій пам’яті та історії. Будівлі завжди були і будуть частиною культурного ландшафту міста, який є відображенням суспільства. Міське середовище формує наше сприйняття і звички: щільно забудовані райони можуть ізолювати мешканців і створити своєрідне гетто; громіздкі проспекти з масивними будівлями можуть дати відчуття, що ти лише гвинтик у системі. І навпаки: добре спроектовані райони та вулиці з усією соціальною інфраструктурою можуть мати позитивний вплив на мешканців.

Міста формують місця, а місця впливають на міста. Особливо цікавими місцями, які, як мені здається, були присутні в кожному місті колишніх соціалістичних країн є палаци культури. Звісно, сам концепт «палац культури» є продуктом радянської ідеології, який створювався в першу чергу з метою пропаганди певних цінностей та ідей. Вони мали проникати в голови людей, що приходили в ці заклади за дозвіллям. Навіть саме поняття «палац» навіює думки про щось монархічне і, таким чином, підкреслює знаковість цього місця, говорить суспільству, що тепер усі палаци належать так званому «пролетаріату», а не невеличкій групі можновладців. Зважаючи на їхню велику символічну цінність, палаци культури мали відповідати передовим тенденціям архітектури, дизайну та технологій і не поступатися у вигляді та наповненні відповідним інституціям західних країн.

Перші палаци культури з’явилися у Радянському Союзі на території сучасної Росії наприкінці 1920-х років і були виконані у стилі конструктивізму. А вже на початку 1930-х вони з’явилися в Україні: у Києві (Клуб «Харчовик», архітектор Микола Шехонін), Дніпрі («Палац Ілліча» архітектор Олександр Красносельський), Харкові («Палац культури залізничників», архітектор Олександр Дмитрієв), «Палац культури залізничників» (мал. 1+2) – значно пошкоджено у серпні 2022 року внаслідок влучання російської ракети. Мої знайомі харків’яни, які зараз проживають у Львові, нещодавно відвідали рідний дім та надіслали мені декілька фото палацу, на яких можна розгледіти вибиті вікна та сліди пожежі. Російські війська постійно обстрілюють Харків, але містяни і місто стоїть, бо не дарма ж його називають залізобетонним. Сама ж назва «Харків Залізобетон», що тепер твердо асоціюється з містом, була створена харківським художником Патріком Кассанеллі під час бомбардування Харкова на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році, як уособлення незламності міста, його мешканців та культурного середовища, яке продовжувало проводити музичні концерти, виставки у безпечних місцях та станціях харківського метро.

Наприкінці 1930-х конструктивізм як архітектурний стиль у Радянському Союзі забороняють, його місце займає сталінський неокласицизм, і він панує в архітектурі до 1955 року. В цей час у СРСР та згодом у країнах Варшавського соціалістичного договору (НДР, Польща, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина) будуються найрізноманітніші неокласичні споруди та комплекси надлюдських розмірів: Палац культури і науки Варшаві (мал. 3), забудова вулиці Хрещатик у Києві (мал. 4), забудова Карл-Маркс аллее (раніше – Алея Сталіна) в Берліні (мал. 5), сталінські висотки в Москві. З допомогою цієї архітектури комуністична влада намагалася показати могутність своєї держави, яка перемогла у Другій світовій війні, є економічно розвиненою та може дозволити собі будувати розкішні споруди для своїх громадян, а отже побудувати утопічне комуністичне майбутнє.

В Україні є багато чудових прикладів неокласичних палаців культури, але я б хотів згадати тільки один – Центральний будинок культури м. Ірпінь (мал. 6), Київської області, який став символом незламності міста після того, як його в березні 2022 року наполовину знищили російські війська. Мені вдалося побувати в Ірпені у травні 2023 року та побачити цей напівзруйнований, але осяяний сонцем палац на власні очі. На це все важко дивитися, та життя в цьому місці продовжується: активно відновлюються зруйновані будинки, на центральній площі квітнуть квіти та бігають діти.

У 1955 році комуністична влада у СРСР приймає закон про усунення надмірностей в архітектурі, тож в радянські республіки та країни соціалістичного табору знову повертається модерністський стиль. Саме будівлі 1960 – 1990-х років викликають стільки інтересу до цієї спадщини у дослідників, архітекторів, урбаністів та фотографів. Зрештою, у світі видано десятки фотоальбомів, присвячених архітектурі колишніх соціалістичних країн, серед яких завжди були палаци культури, а також чудові модерністські взірці з України. Не можна не згадати про найбільш цікаві на мій погляд палаци культури різних регіонів, які, я сподіваюся, колись матиму змогу навідати: Палац культури у м. Дрезден, Національний палац культури у м. Софія, Палац культури, дозвілля і спорту у м. Вільнюс, Палац Республіки імені Гейдара Алієва у м. Баку, Палац культури залізничників у м. Кишинів, Палац Республіки у м. Алмати.

Українські архітектори також зробили свій вклад у розвиток модерністської архітектури. Серед них можна виділити: «Палац дітей та юнацтва» у Києві (архітектор Авраам Мілетський), «Палац дитячої та юнацької творчості» у Харкові (архітектор Віктор Бобровський), «Міський палац дітей та молоді» у Дніпрі (архітектор Євген Амосов), «Центр творчості дітей та юнацтва Галичини» (мал. 7+8) у Львові (архітектори Анатолій Ващак, Мирослав Сметана, Зіновій Підлісний). Останній колись звався «палацом піонерів» і коли я гуляю поруч з цією спорудою, завжди зачаровуюся футуристичними об’ємами та формами вікон, які виглядають наче космічний корабель, який колись тут забули.

Коли у грудні 2022 року я відвідував Форум Гумбольдта у Берліні та спілкувався з колегами щодо колишнього «Палацу Республік», ми обговорювали, яка споруда в Україні може бути відповідником Палацу, але тоді я не мав чіткої відповіді. А зараз з впевненістю можу сказати, що у нас теж є свій Палац Республік – це Національний палац мистецтв «Україна» у Києві (мал. 9), 1970 року побудови. Будівлю спроектували архітектори Євгеній Маринченко, Петро Жилицький, Ілля Вайнер та Ірма Каракіс, яка займалися дизайном інтер’єру. Зовнішнє і внутрішнє оформлення відповідало сучасним канонам, як і в берлінському палаці. Але Палац «Україна» на відміну від Палацу Республіки таки не став символом тоталітарного режиму, а ж навпаки був маніфестом українського протесту проти радянської колоніальної політики, оскільки будувалася всупереч директивам з Москви. На превеликий жаль, Палац Республік фізично не пережив усіх історичних змін у суспільстві, натомість не зважаючи на пошкодження будівлі внаслідок російського ракетного обстрілу Києва 31 грудня 2022 року Палац «Україна» було відремонтовано і він надалі продовжує працювати як найбільший концертний майданчик України.

Зрештою, попри свій політичний задум, палаци культури були не просто місцями дозвілля чи пропаганди. Вони були і є місцями колективної пам’яті: людей, чиї особисті історії пов’язані з цими місцями, та суспільства. Тому такі простори та споруди є надзвичайно цінними, адже їхні історії вливаються у культурну пам’ять міста і ми маємо зберігати їх або пам’ять про них, навіть якщо вони фізично перестануть існувати.

Українець Павло Коряга з 2020 року навчається на PhD програмі з філософії культури у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі теорії та історії культури. У 2022 році був стипендіатом Фонду Форуму Гумбольдта.

Kulturpaläste als Orte der Erinnerung

von Pavlo Koriaga

Der Ukrainer Pavlo Koriaga war Stipendiat der Stiftung Humboldt Forum und verbrachte auf Einladung der Stiftung eine Woche in Berlin. Als junger Wissenschaftler und Forscher der Kulturphilosophie beschäftigt er sich mit den Themen Kulturlandschaft, urbane Räume, Architektur aus der Sowjetzeit und deren gesellschaftlichen und individuellen Auswirkungen. Sein Wunsch ist, die ukrainische Architektur einem breiten Publikum näherzubringen und auf dieses kulturelle Erbe und dessen Bedrohung aufmerksam zu machen. Er setzt sich dafür ein, sie als kulturelles Erbe offiziell anzuerkennen. Wir haben ihn gebeten, uns seine Gedanken mitzuteilen und Beispiele für ukrainische Architektur, einschließlich Kulturpaläste, zu nennen.

Es ist keine einfache Aufgabe, sich ohne Vorbehalte den architektonischen Bauwerken aus der sowjetischen Zeit in der Ukraine zu widmen. Wegen der Traumata und Repressionen, die die ukrainische Gesellschaft während der sowjetischen Besatzung erfahren hat, wird fast alles, was mit der sowjetischen Zeit zusammenhängt, als feindlich und fremd empfunden. Dieses Befremden wurde insbesondere nach dem großangelegten Angriff der Russischen Föderation auf die Ukraine im Februar 2022 verschärft, da die Ukrainer*innen alles, was sowjetisch ist, als russisch wahrnehmen. Mein Anliegen ist es, die Architektur der sowjetischen Periode in den ukrainischen Kontext zu stellen, vor allem die Nachkriegsmoderne, den sogenannten Brutalismus und die Postmoderne. Viele interessante Bauwerke sind in diesen Stilrichtungen von ukrainischen Architekt*innen in der Ukraine geschaffen worden.

Die Aufgabe von (Kunst-)Historiker*innen und Architekt*innen besteht darin, Architekturdenkmäler bis ins kleinste Detail zu analysieren. Für sie ist jedes Element von Interesse: die Formen und Maße, die Konstruktionen, die Baustoffe der Fassade und der Wände, die Zierelemente und das Design der Innenarchitektur. Ich mit meinem Abschluss in Philosophie versuche dagegen, jedes Bauwerk als einen Ort der kulturellen Erinnerung und Geschichte der Menschen, die diesen Raum geschaffen haben, zu betrachten. Ich setze mich permanent mit dem Thema meiner Untersuchungen auseinander: ich betrachte architektonische Bauwerke in ukrainischen Städten, ich lese viel und betrachte alte Fotos der Bauwerke und vergleiche sie dabei mit ihrem heutigen Aussehen. Aus meiner Sicht sind die Bauwerke nicht nur eine interessante Mischung aus Stahlbeton, Glas, Holz und Stein, sie sind gleichzeitig auch Orte, an denen sich verschiedene menschliche Geschichten abgespielt haben.

Wir durchqueren diese Orte auf unserem alltäglichen Weg zur Arbeit; es sind Orte, an denen sich unsere persönlichen Geschichten – von Freundschaft, Erfolg, Erfüllung, Misserfolg – abspielen; sie sind oft Zeugen von historischen Ereignissen, wissenschaftlichen Entdeckungen oder der Geburt von Talenten. Sie werden verändert, übermalt, zerstört, aber sie bleiben in unserer Erinnerung und Geschichte. Gebäude waren schon immer und werden auch in Zukunft Teil der kulturellen Landschaft von Städten sein, die wiederum ein Spiegelbild der Gesellschaft sind. Die städtische Umwelt prägt unsere Wahrnehmungen und Gewohnheiten: dicht bebaute Stadtteile können Bewohner*innen ausgrenzen und eine Art Ghetto schaffen; sperrige Alleen mit massiven Gebäuden können das Gefühl vermitteln, ein bloßes Rädchen im System zu sein. Und umgekehrt: Gut gestaltete Stadtteile und Straßen mit allen sozialen Infrastrukturen können sich positiv auf die Bewohner*innen auswirken.

Städte formen Orte, während Orte Städte prägen. Sehr interessante Orte aus meiner Sicht sind Kulturpaläste, die es in jeder Stadt der ehemaligen sozialistischen Länder gab. Das Konzept der »Kulturpaläste« ist ein Produkt der sowjetischen Ideologie; es wurde in erster Linie mit dem Ziel entwickelt, bestimmte Werte und Ideen zu propagieren. Die Ideen sollten in die Köpfe der Menschen eindringen, die die Kulturpaläste zur Unterhaltung besuchten. Allein schon der Begriff »Palast« mutet monarchisch an und unterstreicht damit den besonderen Stellenwert dieses Ortes: die Paläste gehörten fortan dem sogenannten Proletariat und nicht mehr einer kleinen Gruppe Herrschender. Aufgrund ihres hohen symbolischen Wertes mussten die Kulturpaläste architektonisch und technologisch den neuesten Tendenzen entsprechen. Sie durften in ihrem Aussehen und ihrem Interior vergleichbaren Einrichtungen in den westlichen Ländern nicht unterlegen sein.

Die ersten Kulturpaläste entstanden in der Sowjetunion auf dem Gebiet des heutigen Russlands Ende der 1920er Jahre im Stil des Konstruktivismus. Zu Beginn der 1930er Jahre sind sie auch in der Ukraine entstanden: in Kyjiw der Klub »Chartschowyk« des Architekten Mykola Shekhonin, in Dnipro der »Illitsch-Palast« des Architekten Oleksandr Krasnoselskyi und in Charkiw das »Kulturhaus der Eisenbahner« des Architekten Oleksandr Dmytriyev. Das Charkiwer »Kulturhaus der Eisenbahner» (Abb. 1 + 2) wurde im August 2022 durch einen Raketenbeschuss erheblich beschädigt. Meine Bekannten, die aus Charkiw stammen, jedoch derzeit in Lwiw wohnen, waren vor kurzem zu Hause und haben mir Fotos des Palastes geschickt, auf denen fehlende Verglasungen und Brandspuren zu sehen sind. Russische Truppen beschießen Charkiw unentwegt, jedoch halten die Einwohner*innen und die Stadt stand, nicht umsonst wird die Stadt »Stahlbetonstadt« genannt! Der Name »Charkiw Stahlbeton«, der heute fest mit der Stadt verbunden ist, stammt von dem Charkiwer Künstler Patrick Cassanelli. Der Begriff geht auf die Bombardierung von Charkiw zu Beginn der russischen Invasion in der Ukraine im Jahr 2022 zurück und steht für die Widerstandsfähigkeit der Stadt, ihrer Bewohner*innen und ihres kulturellen Umfelds. Trotz des Kriegs fanden Musikkonzerte und Ausstellungen in sicheren Räumen und in den Charkiwer U-Bahn-Stationen statt.

Ende der 1930er Jahre wurde der Konstruktivismus als architektonische Stilrichtung in der Sowjetunion verboten; er wurde durch den Neoklassizismus der Stalinzeit ersetzt, der bis 1955 das Baugeschehen prägte. In dieser Zeit wurden in der UdSSR und später auch in den Ländern des Ostblocks (DDR, Polen, Bulgarien, Ungarn, Tschechoslowakei) verschiedene neoklassizistische Bauwerke gigantischer Ausmaße gebaut: Z.B. der Kultur- und Wissenschaftspalast in Warschau (Abb. 3), die Chreschtschatyk-Straße in Kyjiw (Abb. 4), die Karl-Marx-Allee in Berlin [damals Stalinallee] (Abb. 5) sowie die Stalin-Hochhäuser in Moskau. Mithilfe dieser Architektur wollten die sowjetischen Kommunisten die Macht ihres Staates demonstrieren, der im Zweiten Weltkrieg gesiegt hatte, eine starke Wirtschaft besaß und es sich leisten konnte, prächtige Bauten all seinen Bürger*innen zur Verfügung zu stellen und somit auch einen utopischen Kommunismus aufzubauen.

In der Ukraine gibt es viele schöne Beispiele der neoklassizistischen Kulturpaläste, jedoch möchte ich nur eines erwähnen – das »Zentrale Haus der Kultur« in Irpin (Abb. 6) im Gebiet Kyjiw. Der Ort ist zu einem Sinnbild der Unbeugsamkeit der Stadt geworden, nachdem sie im März 2022 von den russischen Truppen halb vernichtet wurde. Es ist mir gelungen, Irpin im Mai 2023 zu besuchen und mit meinen eigenen Augen diesen sonnendurchfluteten, aber stark zerstörten Palast zu sehen. Es fällt schwer, den Anblick zu ertragen, jedoch geht das Leben in dieser Stadt weiter: die zerstörten Gebäude werden mit viel Engagement repariert, am Hauptplatz blühen Blumen und spielen Kinder.

1955 erließ die kommunistische Führung der UdSSR ein Gesetz über die Beseitigung des »Überflusses« in der Architektur. Seitdem prägte der sogenannte modernistische Stil die architektonische Formensprache und das Baugeschehen im sowjetischen Einflussbereich. Es sind gerade die Bauwerke der 1960er bis 1990er Jahre, die für viel Interesse unter Forschenden, Architekt*innen, Urbanist*innen und Fotograf*innen sorgen. Schließlich wurden weltweit viele Fotobücher über die Architektur der ehemaligen sozialistischen Länder herausgegeben, zu denen auch Bauwerke und Kulturpaläste insbesondere wunderschöne, modernistische Bauten in der Ukraine gehören. Es seien unbedingt die aus meiner Sicht interessantesten Kulturpaläste anderer Regionen erwähnt, die ich hoffe, eines Tages besichtigen zu können: der »Kulturpalast« in Dresden, der »Nationale Kulturpalast« in Sofia, der »Kultur-, Freizeit- und Sportpalast« in Vilnius, der »Heydar-Aliyev-Palast der Republik« in Baku, der »Kulturpalast der Eisenbahner« in Chișinău sowie der »Palast der Republik« in Almaty.

Auch ukrainische Architekt*innen haben einen Beitrag zur Entwicklung der modernistischen Architektur geleistet. Darunter sollten erwähnt werden: Der »Palast der Kinder und Jugend« in Kyjiw des Architekten Avraam Miletskyi, der »Palast der Kinder- und Jugendkunst« in Charkiw des Architekten Viktor Bobrovskyi, der »Städtische Palast der Kinder und Jugend« in Dnipro des Architekten Yevhen Amosov sowie das »Zentrum der Kinder- und Jugendkunst« (Abb. 7+8) von Galizien in Lwiw der Architekten Anatoliy Vashchak, Myroslav Smetana und Zinoviy Pidlisnyi. Das letztgenannte Bauwerk hieß früher »Palast der Pioniere«. Jedes Mal, wenn ich an diesem Gebäude vorbeigehe, bezaubern mich die futuristischen Dimensionen und Formen der Fenster, die wie ein Raumschiff aussehen, das hier  zurückgelassen wurde.

Als ich im Dezember 2022 das Humboldt Forum in Berlin besuchte und mit Kolleg*innen über den ehemaligen »Palast der Republik« sprach, haben wir diskutiert, welches ukrainische Bauwerk ein Pendant zum Palast sein könnte; damals hatte ich keine klare Antwort darauf. Jetzt kann ich mit Sicherheit sagen, dass wir auch unseren Palast der Republik haben – den »Nationalen Palast der Künste Ukraine« in Kyjiw (Abb. 9), gebaut im Jahr 1970. Dieses Bauwerk wurde von den Architekt*innen Yevhen Marynchenko, Petro Zhylytskyi, Illya Vayner und Irma Karakis (Innenarchitektur) geplant. Wie im Berliner Palast entsprach die Außen- und Innenarchitektur dem modernen Kanon. Dennoch ist der Palast »Ukraine« im Unterschied zum »Palast der Republik« nicht zu einem Sinnbild des totalitären Regimes geworden, sondern ganz im Gegenteil zu einem Manifest des ukrainischen Widerstandes gegen die sowjetische Kolonialpolitik, denn er wurde entgegen der Direktiven aus Moskau gebaut. Leider hat der Berliner Palast all die historischen Veränderungen nicht überlebt, dagegen steht der Palast »Ukraine« immer noch und wird weiterhin genutzt, trotz der Schäden am Gebäude infolge des russischen Raketenbeschusses von Kyjiw am 31. Dezember 2022. Er wurde renoviert und ist heute das größte Konzerthaus der Ukraine.

Letztendlich waren die Kulturpaläste trotz ihrer politischen Intention nicht nur Orte der Freizeitgestaltung oder Propaganda. Sie waren und sind immer auch Orte der Erinnerungen der Menschen, die ihre persönlichen Geschichten mit diesen Räumen verbinden. Solche Geschichten fließen ein in das kollektive Gedächtnis einer Stadt oder eines Landes und erinnern an Orte und Gebäude, selbst wenn sie physisch nicht mehr existieren.

Der Ukrainer Pavlo Koriaga studiert seit 2020 am Lehrstuhl für Kulturtheorie und -geschichte an der Nationalen Iwan-Franko-Universität Lemberg im Doktorandenprogramm für Kulturphilosophie. Im Jahr 2022 war er Stipendiat der Stiftung Humboldt Forum.